І. Ларічева


                                                  Деякі проблеми зевуковидобування на скрипці.

        Самою привабливою якістю скрипки є її здатність до співучого і виразного звучання. За допомогою звуку музикант здатний передати всю палітру емоційних станів людської душі, тому що звук є основою процесу інтонування музики, перетворює її в повну думками, почуттями художню мову. І коли говорять про скрипаля: у нього скрипка співає, - от вища йому похвала. Тоді його не тільки слухають, але прагнуть чути, про що скрипка співає. Виходить, рука людини немов може "укласти голос" в інструментальну інтонацію[1, с.216].

       "Олюднення" інструменталізму - довготривала еволюція протягом кількох культурних стадій, але, очевидно, тільки в Європі в епоху пізнього Ренесансу в вокальному розквіті (стиль bel canto) і будівництві інтонаційно-виразних, "співаючих" струнних інструментів інструменталізм став повною мірою виразником емоційно-ідейного світу європейського людства. Але процес олюднення інструменталізму не можна розуміти прямолінійно як наслідування людському голосові; не наслідування, не імітація, а пошуки в інструментах виразності й емоційного тепла, властивих людському голосові, - от у чому сутність зазначеного процесу [1, с. 220-221].

         Музичне мистецтво будується на особливостях слухового сприйняття людини і звернене до нього. За своєю природою музичний звук відрізняється від звичайних звучань, що оточують людину, своїми особливими якостями, які склалися в процесі тривалої художньої практики. Він - основа мови музики, будівельний матеріал для втілення ідейно - естетичного змісту твору, його образної системи. Необхідно враховувати, що музичний звук як художнє явище відноситься не тільки до області акустики, фізіології слуху, але і до психології, естетики.

       Якщо поки відвернутися від звуків мови, то в іншому звук і слух несуть людині менш широку і багатобічну інформацію про світ, чим світло і зір. Є, однак, у співвідношенні звукових і зорових вражень і зовсім інша сторона. Звукові враження, взагалі, більш активні. У повсякденному житті вони сильніше впливають на нервову систему, більше дратують і стомлюють її, чим враження зорові. Нарешті, вони, на відміну від зорових вражень, неминуче асоціюються з якоюсь дією: щоб ліс шумів, вітер повинен привести його в рух, щоб жива істота була почута, вона повинна видати звук (а побаченим вона може бути й у стані повної пасивності). Звук служить, таким чином, свідченням, ознакою, "сигналом" (у широкому змісті) якоїсь події або процесу. Зі згаданим впливом звуків на нервову систему в значній мірі зв'язана і велика роль у музиці безумовно рефлекторного елемента [2.С.5-7].

      Інформація, що дається інструментальною музикою, хоч і безсловесна, але досить близька певній стороні саме мовної інформації. Адже жива мова має не тільки словесно означаючу сторону, але й інтонаційну. Музика, мелодія глибоко родинна цій стороні мови, багато в чому подібна з нею за своїми засобами і, таким чином, несе відповідну інтонаційну інформацію. Досить істотна й у мові, де подібного роду інформація супроводжує слова і їхні значенням, вона здобуває в музиці самостійний характер.

     До інтонаційної сфери живої мови відносяться, як відомо, всі засоби, що передають емоційний і смисловий зміст мови не через значення вимовних слів, а через самий характер проголошення -висоту тону і її зміну, динаміку, ритм і темп мови, її тембр. Змістовність і свідомість мовних інтонацій безсумнівні. Деякі закономірності зміни висоти тонів теж подібні в мові й у музиці. Так, витяг звуку більшої частоти коливань (тобто більш високого) вимагає більшого натягу голосових зв'язок, і це служить головною причиною того, що рух мелодії і мови до звуків більшої частоти сприймається звичайно як збудження, наростання напруги, сходження, подолання перешкоди, а протилежний рух, відповідно, як заспокоєння, спад, рух по інерції [2, с. 10-11].